311. В дикій пустині

В дикій пустині безрадно я
В смутку проводжу мої літа.
В голоді ходжу чужий усім…
Встану, піду в свій дім!
Хоч сором до Отця йти у дім,
Що був колись мені рідний він;
Рад би я стати слугою в нім, –
Встану, піду в свій дім!
Серце стремить в рідний дім (Отця):
Встану, піду в Отчий дім
Там мій Отець! Піду, (піду!)
В рідний мій дім до Отця.
Чого ще тут пропадаю я?!
Життя немає на чужині!
А в домі ріднім – усе там є;
Встану, піду в свій дім!
Тяжко я проти Отця згрішив.
Вина моя на мені тяжить.
Хочу признатись, чим провинив.
Встану, піду в свій дім!
О, Боже мій, куди ж я пішов?
Усі достатки я в Батька мав.
Сам своє щастя я змарнував!…
Встану, піду в свій дім!
В думках я бачу мій рідний дім, –
Любі обличчя у домі тім…
Щасливий був я поміж друзів.
Встану, піду в свій дім!
Отець ласкавий прощає всім, –
Прийме й мене хоч слугою в дім.
Чого ж ще жду, чого гаюсь я?
Встану, піду в свій дім!
Щось то все каже: «Він не забув;
Хоч непослушний Йому ти був, –
Він тебе любить… Хутчій, хутчій!
Встань і іди в свій дім!»