659. Блудний син

Степ широкий розстелився
Ген до небокраю.
Поміж трав посохлих
Вітер гірко завиває.
Сонце випалило степ,
Ні води краплини.
По степу юнак іде
В латаній свитині,
Доле ж моя, доле,
Що ж мені діяти?
Як прийти до батька в дім?
Що йому сказати?
Доле ж моя, доле,
Розстелися степом.
Хто ж мене такого знов
Додому прийме?
Лишив батька, лишив дім,
Лишив рідну неньку.
Поміняв на гірку воду
Матінку стареньку.
Боже! Що я наробив
У ту лиху годину?!
I рознісся степом крик
Блудної дитини.
Скільки горя, скільки сліз
Зазнав на чужині!
Прости, батьку, тяжкий гріх
Ти своїй дитині.
Серце кров’ю облилось
У старого батька.
Сльози щастя на очах: –
Я ж бо сина бачу!
Сину, рідний сину,
Ти ж моя дитина!
Кращі шати одягни,
Скинь стару свитину.
Сину, рідний сину,
Ти ж моя дитина!
Обійму міцніше,
Я забуду провину.